Весна – час помирати

Весною, коли йде дощ, можна все. Можна бути неввічливим із собою та іншими, грубим чи апатійним, можна не кохати і не бути коханим. Ще допускається суцільна гармонія абсолюту бездіяльності. Коли ти, власне, залишаєшся у себе вдома і … нічого не робиш. Це можна. Бо «це» дозволяє тільки весняний дощ. Ти підходиш до вікна, втуплюєш безцільний, холодний погляд у таку ж іще холодну (бо весна) воду, що падає з небес. Дивовижно: цей напівнімий, тактовний до нестями дощ нічого не руйнує, як, наприклад, восени. Ні, він дає життя. І хоча ти не запрошував його, та все одно сердитись не можеш, як би не хотілося вивільнити своє обурення зруйнованим планам. Натомість просто споглядаєш крізь вікно, як перед твоїми очима елегантні стеблини всих видів зелені починають розпросторюватися та буяти. І ти ловиш себе на думці, що це не реально. Це фільм по «Дискавері Ченел» – прискорений показ фази росту живих, по-істинному живих, на відміну від людей, рослин. Ось така заангажованість технологічним «мабуть прогресом», ось така власність безкінечного потоку інформації з моніторів, шо не випускає ні на мить, а ґречно продовжується на людському, що не дає тобі сприймати власне одвічно справжні речі. Але це він, дощ, тут суддя. Він розставляє все по місцях лише своєю присутністю, залишаючи по домівках одиноких і не дуже людей, змушуючи їх мислити, не користуючись при цьому жодними думками. І як уже було сказано, можна все. Але це не правда. Бо насправді, не усвідомлюючи цього, ти будеш робити тільки те, що задумав для тебе дощ. «Можна» дістати із шафи стару люльку, яка лежить на останній поличці і якою ніхто не користувався вже років із … триста і закурити. Можна відкрити старий поетичний збірник, чого ти ніколи раніше не робив. Можна знайти майже архаїчні армійські фотографії свого батька і задуматися над плином буття. Бо хіба він, дощ, у дану мить не відпускає гріхи кожному, як Господь Бог?

Весна – час помирати. Погодьтеся. Бо вся справа у тім, що з’являється хибна безпросвітня ілюзія великого початку. Але хто визначає, де початок, а де кінець? Адже насправді ми завжди знаходимося посередині чогось. Чому ж тоді весна – час помирати? Лише тому, що, за статистикою, весною помирає більше людей і чомусь ці люди чисто випадково виявляються «твоїми людьми»? Чи тому, що весною значно швидше б’ється серце, а значить усі хімічні і фізичні процеси прискорюються, а значить – це означає пришвидшення кінця? Або банально не вистачає якогось мікроелементу в організмі? Чи, може, тому, що саме весною вся громада, мов навіжений табун відчайдушних, ошуканих, помилково надіяних людей, не усвідомлюючи жодних істин всесвіту, оголошують щось добрим, а щось поганим і під показовою виставою із змішаними так нелогічно і так неестетично традиціями язичництва і християнства у власних храмих возвеличують самих же себе без жодних підстав на велич? І коли знову дивишся на це, то вкотре розумієш: нам усім кінець. Та кінець, на жаль, не наступає, бо планета рухається далі, а значить ми лише посередині. Ми вічно в цій заїждженій нашим тертям, неспроможній на бурхливий вибух середині. І ця середина поглинає нас своєю посередністю. Але, істинно, щоб там не було, – який чудовий дощ весною! Весна – час помирати. Та ж який прекрасний час. Істинно, коли я оберу час, щоб померти, то це буде весна.