Постапокаліпстичне

Зима – це коли більшість людей перебувають у приміщеннях, і тому тобі важко сховатися в окремій кімнаті. Власне, це зазіхання на твою самотність, порушення елементарних прав людини.

Зима – коли ти працюєш в офісі на Подолі і другого січня під звуки дзвонів сусідньої церкви виходить з ладу комп’ютер, а майстер не бере слухавку, і ти його розумієш. У цей день ти розумієш усіх на світі (навіть себе) і тому почуваєшся Папою Римським.

Зима – коли перестаєш думати словами. Коли вважаєш, що тобі 19 (хоча насправді 24), щоб таким навіюванням обманути своє тіло і не старіти.

Зима – страждання білінгвізмом: коли автоматично переходиш на російську, хоча твоя рідна – фастівський суржик.

Зима – коли усвідомлюєш, що тобі вже ніколи на світі не стати Святійшим Патріархом Київським, не отримати ордена з рук Президента за церковні заслуги, не вступити до «Аль-Каїди» (а так хотілось!), не грати в збірній Іспанії разом із Хаві та Альонсо, не давати пас Іньєсті, ніколи не бути геєм-дизайнером чи геєм-співаком. Бо ти – жінка. Такі справи.

Зима – віднести на буккросинг «Біблію сексу».