Осінь-праосінь
Коли приходить осінь, усі на мить зупиняються. Просто тому, що ця пора настає так раптово, що на якусь секунду спантеличує всіх без винятку. І це абсолютно природна закономірність. Бо весну ми чекаємо. Так же, як і літа. Ми надіємося на них, як на воскресіння, і ці омріяння просочуються так глибоко, доходячи до найтонших оболонок душі людської, що осонцеві днини, і мандри, і зелені галявини наповнюють бодай чи не кожне сновидіння. Ми чекаємо й на зиму, погодьтеся. Але це чекання схоже скоріше на сенсорно-інтуїтивне передчуття магічного майбуття.
І тільки осінь непередбачувана в своїй оригінальності приходу. Тут і сум, і радість, і тривога за сьогоднішній день. Щось на кшталт суспільної революції, коли мобілізуєш усі свої сили для виживання у невидимій боротьбі і водночас прагнеш кращих змін, прагнеш не приховувати незадоволеність сьогоденням.
Є деякі речі, які можна робити тільки восени. Наприклад, ти сидиш удома на звичному місці і, схиливши голову, розглядаєш крізь вікно стіну сусіднього будинку, обплетену вже сухим декоративним виноградом. Неймовірно! Лиш нещодавно це були живі зелені лози, тепер – це змертвілі вигони, крізь які ліліють бубки оголеного дикого винограду, що покуштувати можна було б тільки раз. Натомість пташки нічого не бояться. Раз-по-раз якась птаха підлетить до пагону, насолодитись звабливими ягодами, залишеними самою природою холоду на втіху. І тобі хочеться, як тій птасі… І тобі враз приходить незміренне у своїй величині осяяння, найтрагічніше у своєму єстві усвідомлення: як би хороше, елегантно було б померти від дикого винограду! Така собі смерть зі смаком. Бо в цьому вбачається вся прихована сутність поведінкової філософії людей: перенасиченість задоволеннями матеріальними і постійна жага до забороненого призводить врешті-решт до вмирання.
Але не варто картати себе за деструктивні думки або замолювати псевдоспробу самогубства. Можна просто звинуватити осінь. Ще одна резонанта жалких поневірянь і водночас сплічного об’єднання – холод. Бо він усемогутній. Він не запитує, коли приходити, а дико і ствердно встрибує у твою кімнату, у ліжко, у чай, у серце, уповільнюючи частоту м’язових скорочень, у мозок, консервуючи всі важливі думки, якими ти ще міг би врятуватись. Але ні. Не вдасться. Бо стикаєшся із усемогутнім єством великого всесвіту, із потужністю природних явищ, що не перебороти, ані уповільнити не можна. Бо вони занадто сильні, а ти – занадто безпомічний.
Осінь-праосінь. Осінь легендарна. Бо саме вона повертає нас назад, у звичну колію витоків власного поведінкового «я» з усим його цинізмом та недбалістю. Ми нарешті стаємо самими собою, що було не видно до цього і замасковано літніми любощами: знову в трамваї хтось відкриває пляшку горілки, а озеро, що біля пожежного депо вже не таке – наповнюється темрявою підвечір і виглядає занадто урбаністично через відблиск вогнів; а в самому депо де-не-де горить у вікнах світло. Там пожежники надіються на пожежу. І всі ми, власне, надіємося на величезну пожежу суспільного ладу о цій порі. І на маленьку пожежку прикрощів кожного.
Осінь була, є і буде. Осінь-праосінь. Осінь як стан душі. Як непокора, об’єднання і сповідь одночасно.