Пригадати все

Кажуть, життя прожити – не поле перейти. Зрештою, так воно і є, коли момиволі обертаєшся за плече, щоб оцінити поглядом непідкупного судді все те, що ти встиг або не встиг зробити протягом власного життя.

Знаєте, бувають спектаклі, які від початку і до кінця тримають тебе у психологічному напруженні, змушуючи і плакати і посміхатися, і співчувати героям і засуджувати їх водночас. Таке я особисто люблю. І саме такою є вистава молодої режисерки Владислави Бєлозоренко «Розмова, якої не було», що пропонує Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр ім. М. Куліша. І це свідчить лише про те, що регіональний театр живе. І розвивається. Принаймні намагається це робити, як може, в таких «сприятливих умовах» сьогоденного мистецтва. Та все ж таки, як би ми вічно не скаржилися на умови, галузь врятують кадри. І дуже талановиті кадри, я вам скажу, що, як виявилося, існують не лише в столиці.  

 У спектаклі є все, ввесь спектр переживань, власне, як і в житті будь-якої людини. Це спроба показати те, чого ми не бачимо: справжніх цінностей буття, які так легко забуваються під тиском сумніву, страху, заздрощів, розчарувать, зневіри, вигоди. Йдучи по життю, ми можемо втратити дружбу, кохання, рідних, і самих себе, бо щось зробили не так. Але що? На це питання і прагнуть дати відповідь головні герої. Іван, який помер раніше, являється своєму другові Олександрові, що вчиняє невдалу спробу самогубства. Вони починають пригадувати все: як відпочивали і розважалися в молодості, як дружили, як кохали, як складалося їхнє життя. Їм є за що просити пробачення один в одного, є за чим сумувати, про що шкодувати. Вони намагаються зрозуміти, чому дійшли до такого кінця. Врешті-решт, в одному із діалогів Іван говорить: «Тепер я зрозумів, що головне не те, як людина померла, а те, як вона жила». Вкінці «примара» зникає, а Олександ… змінює свій вектор цінностей. Нехай хтось скаже, що пластика була не досконала, а мова не державна і не така, можливо, комусь початок видасться дещо затягнутим. Але, як на мене, всі образи були розкриті, смисл донесений. А ще хочу відмітити чудову роботу акторів з реквізитом.

«Розмова, якої не було» –  динамічна, доволі глибока і, я б сказала,  багатошарова вистава, яка разом з тим не напружує глядача, а робить сприйняття складного простим. Тут є над чим задуматися, бо порушується не одна проблема, а ціла низка. Тематика є близькою кожному. Тому, замість вечірнього серіалу, йдіть до херсонського театру, щоб не тільки цікаво провести час, а ще й… змінити свій вектор цінностей.