Історія з бромом

    «Не любиш Костенко – не любиш Україну», – десь я прочитала цю фразу серед різноманітних відгуків на роман видатної письменниці. Зразу ж не погоджуся. Точніше не зовсім погоджуся. Сказано занадто радикально. Особисто я дуже люблю і поважаю Ліну Василівну, але за… її вірші. Чесно, поезія Костенко – геніальна, нема чого й полемізувати. А от роман… Ну, по-перше, ніхто не очікував, що видатна поетеса, живий класик видасть прозовий роман, та ще й після стількох років непублічності. Коли я вперше почула про «Записки українського самашедшого», то спитала думки свого викладача літератури щодо цієї події. Він відповів: «Роман прошитий максималізмом, емоційністю, внутрішнім бунтом, короче кажучи, тобі сподобається». Недарма Ліну Костенко називають «гетьманом у спідниці». Дійсно, роман точно може сподобатися соціально-свідомій і активно налаштованій молоді. Особливо тій, що в період 2000-2004 років, які описані в книзі, не могла ще за своїм віком правильно оцінювати всю інформацію тодішніх перепетій. Особисто я дізналася багато того, про що тоді б не розуміла і ще раз переконалася, що ніщо не навчає історії краще, ніж белетристика. Проте, кому ще може сподобатися цей роман, я навіть не знаю. Багато все-таки в ньому сухої інформаційної публіцистики, а, значить, повторюваності. Та ще й зовсім не приємної і не легкої для сприйняття. Бо згадуються, в основному, смерчі, урагани, вибухи і війни. А це, чесно кажучи, дуже напружує, як не крути. Складається враження, що довкруги один хаос, і в світі не відбувається нічого приємного, любовного і гуманного. Тому «Записки», власне, як каже сама письменниця про українську історію, теж не можна читати без брому. А ще не вистачає якоїсь банальної відповідності. Ну, де ви бачили, щоб простий програміст (а це головний герой роману) сидів і днями читав газети та жив виключно лиш подіями світової політики і так переживав за долю неньки-України, що не міг думати ні про що інше. Людина з такою неприродною цікавістю до державних і всесвітньоглобальних подій та критичним мисленням і загостреним сприйняттям хоч-не-хоч має бути або журналістом, або політологом, або письменником. А точніше, письменницею. Бо дуже вже часто, читаючи, я забувала про героя, для мене в рядках була сама Ліна Василівна. Проте, як каже мій знайомий, це класно, бо це так, як воно є насправді. Знаєте, писати про те, що є насправді не важко. Це зможе кожен. А от написати про відоме і ясне з такими метафорами і так талановито зможуть далеко не всі. Цей роман варто читати ще й тому, щоб ще раз відволіктися від своїх буденних справ і замислитися над одвічними справжніми цінностями та загальними цілями. Загальними для всього народу, для всього соціуму. Багато хто каже, що Костенко засуджує, іронізує і критикує, але не дає відповіді на питання, що ж нам усім робити далі і як вибратися зі свого гниючого становища. Але це не так. Бо відповідь насправді є. Письменниця, шукаючи шлях до виходу пише, що треба пробачати і просити пробачення. Всіх і за все. І за гріхи наших батьків і за гріхи того покоління, якого ми навіть не знаємо. Бо самі ж винуваті ніколи не попросять пробачення, так вже історично утвердилось. А ми живі і мислячі, тож маємо йти шляхом любові і всепрощення. Інакше ніяк. От вам і відповідь.